Дитина не бажає вчитись?Що робити.

Насамперед нам треба зрозуміти, з якою метою дитина ходить до школи, що її там тримає найбільше: друзі, саме навчання, можливість демонструвати розум та успіх, бути лідером, поціновування вчителів і однолітків, можливість порадувати батьків чи, навпаки, уникнути критики.

Також важливо зрозуміти, що відштовхує, відвертає від школи – марні спроби сподобатись однокласникам, занадто гостра критика з батьківського чи вчительського боку, неможливість мати, а отже і хизуватись крутими забавками, зайва вага, неоковирні окуляри або інше, через що дитина зазнає кепкувань, принижень або й агресії у свій бік.

Тож, перше, що робимо – намагаємося з’ясувати зміст та значимість того, що привертає чи відвертає дитину від школи. По-друге, гляньмо на саме навчання як на діяльність. Звісно, вчитись – набувати нових знань та вмінь, а також розвивати різні компетентності – річ важлива і потрібна. Запитання лише в тому – кому?

І саме над цим запитанням я пропоную міркувати кожного разу, коли йдеться про втрату дитиною учбової мотивації.

Спробуйте написати основні складові навчання одної з дисциплін (наприклад тієї, щодо якої дитина найбільш демотивована), кожен на окремому папірці. А потім розкласти папірці на три групи – “насправді потрібно дитині”, “потрібно школі та вчителю”, “потрібно батькам та родині”. А після цього – підрахуйте співвідношення цих папірців.

Поки потрібність діяльності (будь-якої, а навчальної тим паче) не стане для дитини відчутною та очевидною – рано чи пізно ми наштовхнемося на демотивацію – стійке небажання цю діяльність здійснювати.

Спочатку можуть допомогати якісь зовнішні стимули – оцінки, похвала, критика (бажання її уникнути), ситуації конкуренції (бажання перемогти). Так само напочатку замість учбової мотивації можуть працювати інші речі, на яких тримається бажання ходити у школу, – спілкування з друзями, смачні сніданки чи інше. Але з часом, і, на жаль, ми це спостерігаємо доволі часто, з кожним навчальним місяцем, семестром, роком – мотивація вчитись спадає й інколи до нуля.

У кожному випадку йдеться про розвиток стійких демотиваційних циклів – емоційних переживань та реакцій, які закріплюються в нервовій системі й стають такими собі свідоглядно-поведінковими шаблонами.

Якщо ми спробуємо уявити це замкнене коло дитячої демотивації узагальнено, то виглядатиме воно приблизно так: запускає все вчительська чи батьківська вимоги щось зробити на уроці чи вдома (написати диктант, вивчити вірш, прочитати казку). Ця вимога провокує в дитячій голові цілий натовп думок-демотиваторів (“знову тиснуть”, “я не впораюсь, я не розумний”, “це нецікаво”). Потім ці думки провокують почуття-демотиватори (сум, нудьгу, роздратування, злість, сором…).

У такому емоційному стані дитина все робить абияк, тягне час, впирається, страждає. Ця поведінка призводить до того, що невдоволення дорослих зростає, вимоги посилюються, стають жорсткішими, з’являються докори та образи, які посилюють демотиваційні думки – коло замикається.

Саме тому варто зрозуміти, які демотиваційні думки має кожна окрема дитина, які почуття ці думки викликають у неї та на яку поведінку її штовхають. Власне, розуміння змісту думок і є ключиком для виходу із зачарованого кола демотивації.

Якщо дитина не певна в собі та своїх силах – підтримайте її, нагадайте час, коли все вдавалось, підкажіть, як зробити швидше та якісніше, давайте підказки, хваліть за успіхи, будьте поряд і будьте опорою. Якщо ж це думки про інших людей, їхній тиск чи знецінення – продемонструйте, що це не так, дайте більше часу, скажіть щось добре та особисте, підкресліть те, наскільки ви цінуєте дитину та її зусилля. Якщо школяр вважає завдання нудними чи беззмістовними – допоможіть знайти в них цікаве, покажіть, як та де можна застосувати здобуті знання та вміння.

Тож на завершення – кілька простих прийомів на задоволення кожної з потреб (в автономії, у компетентності та значимих стосунках):

• давайте простір для самостійності (умови, за яких дитина може зробити завдання сама) та креативності, творчості, різних варіантів дій та рішень (не наполягайте на зразку, дозволяйте експериментувати);
• створюйте ситуації успіху (умови, за яких дитина здатна виконати завдання якісно) та ситуації, в яких помилки є нормою, частиною процесу засвоєння знань (частиною досвіду, гри, необхідною умовою для того, щоб навчитись);
• радійте успіхам, підтримуйте в невдачах та орієнтуйте на пошук виходу (давайте емоційну підтриму без докорів та “тебе ж попереджали”), а ще – діліться власним досвідом невдач та способів впоратися з ними (“я теж переживав подібне”).
• будьте в курсі шкільного життя дитини й розбирайтеся з проблемами, які в неї виникають: з окремими темами, з учителями, з однолітками. Молодший школяр має повне право покладатися на дорослих у розв’язанні складних питань. Не полишайте його з ними наодинці!
• підтримуйте позитивний імідж школи в очах дитини. Не можна говорити про школу і про вчителів зневажливо — дитина перейме вашу зневагу й перенесе її на навчання загалом.